Навіщо так активно розповідають про поставки західної військової техніки?

Проте у зв’язку з цим виникає ще одне питання: навіщо українська сторона, лідери думок, представники Офісу президента та інші так активно розповідають у ефірах про поставки західної військової техніки? Навіщо про це кричати по всіх усюдах? З якою метою?

Повнота інформування під час воєнного стану: на яку інформацію мають право громадяни?

У березневі ночі ми удвох з моєю мамою – дві жінки – сиділи на підлозі холу в квартирі друзів у Києві на проспекті Правди й зжималися від страху після вибухів, від яких дрижчав дім, а броньовані двері гупали на петлях. В одну таку ніч прилетіло в школу, в іншу – в Ретровіль.

Ми сиділи в чотирьох стінах квартири і поняття не мали, що відбувається. Було ясно, що обстрілювали цю місцевість, але більше ніяких даних про це не було. Про потрапляння ракет дізнавалися у пабліках в телеграмі. І потім, вже значно пізніше – зі скупих заміток Віталія Кличка або зведень Генштабу.

До чого ця історія? – запитаєте ви. – Адже всі в Києві в ті дні так сиділи.

До того, що незрозуміло, що відбувалося з інформуванням.

Прес-конференція Путіна і Макрона. Сильні сторони російської пропаганди

Усі враження від прес-конференції Путіна і Макрона в ніч на 8 лютого зводяться до одного: як це перекладали. У трансляції на одному з телеканалів зусиллями перекладачів Макрона виставили тим, хто вимовляє якийсь набір слів без зв’язку – звісно, на контрасті з Путіним, який звучав досить чітко і зрозуміло кожному росіянинові. У цій трансляції росіянам складно було почути і, тим більше, зрозуміти точку зору Заходу, бо завдяки труднощам перекладу вона звучала змазано.

Прес-конференція Зеленського: емоції відволікали від фактів

Незважаючи на те, що президент України Володимир Зеленський провів уже не одну годину в розмовах із журналістами, і вже має в цьому досвід, він ніяк не може або не хоче усвідомити, що журналістська мова – це мова фактів, і аж ніяк не мова емоцій. Це неусвідомлення він і продемонстрував наочно на прес-конференції «тридцятьох».

У президента немає розуміння, що журналіст обов’язково буде говорити мовою фактів, а питання формулюватиме таким чином, щоб деталізувати або прояснювати факти. Невміння журналіста це робити означає професійну непридатність.

Ну і як тут вести дискусію?

Чи можна мислити журналістику без критики? Відповіді на це запитання можуть бути різні навіть у журналістів, особливо в журналістів із різних поколінь. Одні скажуть, що журналістика без критики неможлива, і матимуть рацію, бо ця точка зору формується академічною, науковою журналістикою: функція критики та контролю – одна з основних функцій журналістики, і з цим важко сперечатися. Інші скажуть, що журналістика не має критикувати, бо а навіщо, адже точок зору на одну й ту ж проблему може бути сто-п’ятсот, а правда в кожного своя. Як правило, аргументи, які наводяться на підтримку цього, походять із культурного контексту.

Звідки беруться розмови про політику?

Порозмовляти «про політику» подобається багатьом. Це така соціокультурна акція. Певне середовище, що підпитує такі розмови, є завжди: найперше, це новини й огляди по телевізору і мережеве ком’юніті, яке їх рефлексує – численні обговорення в сотнях каналів, пабліків і груп у соціальних мережах. Жодна новина не «проскочить» непоміченою. Чому людей так хвилює «політика»? Найочевидніша причина: тому що практично це – розмови про ресурс. Якого у соціумі в когось більше, а в когось менше, але він потрібний усім і кожному. Тому в людей виникає підсвідома потреба постійно контролювати хід подій у країні – щоб орієнтуватися у шляхах і механізмах перерозподілу цього ресурсу.

Плітки та інформаційний процес

Щоб зрозуміти, що таке «плітки», достатньо подивитися у тлумачний словник. Там буде визначення, щось на кшталт «не підтверджена дійсними фактами чутка, звістка про кого-, що-небудь; поговір // Поширення таких чуток, звісток; пересуди». Плітки – це, певним чином, антонім журналістики. Бо плітка – це явище, принципово протилежне документованому факту, а журналістика – діяльність з оперування документованими фактами.

Медіа для «еліт» та медіа для «плебсу»

У країні подвійних стандартів медіа, звісно, теж орієнтовані на різні цільові. Якщо сказати простіше та узагальнити – є «медіа для еліт» та «медіа для плебсу». Добре це чи погано? І як має бути?

Мають бути медіа «для середнього класу». А медіа, які можна було б так класифікувати, наразі існують в якості «проєктів», що дотуються. Щоб вони функціонували повноцінно, повинен бути середній клас. Можливо, хтось вірить, що він в Україні є. Проте, щоб пересвідчитися в зворотньому, достатньо подивитися, яких героїв підбирають для численних телешоу з масовим охопленням.

Що не так із прес-конференцією Зеленського

Ця прес-конференція може стати кейсом для досліджень того, як журналістика в певній країні перестає виявляти себе в якості незалежної соціальної інституції і стовідсотково стає елементом політтехнологій. Адже відсів журналістів на етапі акредитації – це спосіб заздалегідь «відібрати» запитання та сформувати потрібну телевізійну картинку. Звісно, якнайбільше лояльну до президентського образу.

Чи повинен журналіст бути «відомим»?

«Відомість», екранна популярність одного чи десятка журналістів не робить усіх інших представників цієї професії «нежурналістами». На цьому розмову можна було б завершити, не розпочавши. Можливо, про «відомість» журналіста можна було б сказати як про «маркування» внутрішньоінституційної конкуренції: ну, треба мати якусь ієрархію, і декому ж чомусь треба бачити, де солдати, а де генерали. Насправді, чи «відкликається» читачеві те, що пише чи говорить журналіст, зумовлюється не популярністю, а, найперше, здатністю створювати змісти та реалізовувати інші професійні функції. «Популярність» – це про обгортку змістів, про маркетинг і продажі. Не підміняти зміст формою – це межі, у яких відбувається розвиток і самого журналіста, і його читача.

?>