Повнота інформування під час воєнного стану: на яку інформацію мають право громадяни?

У березневі ночі ми удвох з моєю мамою – дві жінки – сиділи на підлозі холу в квартирі друзів у Києві на проспекті Правди й зжималися від страху після вибухів, від яких дрижчав дім, а броньовані двері гупали на петлях. В одну таку ніч прилетіло в школу, в іншу – в Ретровіль.

Ми сиділи в чотирьох стінах квартири і поняття не мали, що відбувається. Було ясно, що обстрілювали цю місцевість, але більше ніяких даних про це не було. Про потрапляння ракет дізнавалися у пабліках в телеграмі. І потім, вже значно пізніше – зі скупих заміток Віталія Кличка або зведень Генштабу.

До чого ця історія? – запитаєте ви. – Адже всі в Києві в ті дні так сиділи.

До того, що незрозуміло, що відбувалося з інформуванням.

Ситуація вимагала оперативності повідомлень. Разом з тим офіційні повідомлення з’являлися набагато пізніше події.

Люди сиділи в квартирах, не маючи уявлення, у якому стані зараз осада міста, де саме знаходиться ворог, наскільки це небезпечно для містян. Не мали уявлення, чим обстрілюють місто, як і де ховатися, як собі допомагати.

Інформацію про те, хто обстрілює, чим обстрілює, де саме відбуваються обстріли взяти було ніде. Це не давало можливості зорієнтуватися: чуєш, що обстріли в твоєму районі ба навіть на твоій вулиці, але хто стріляє і наскільки це небезпечно, даних не маєш. Було таке враження, ніби містян кинули напризволяще: мовляв, рятування потопаючих – діло рук самих потопаючих.

Журналісти у випадках прильотів підключалися до інформування про такі події тільки на ранок чи на день, тобто, значно пізніше прильоту. Розраховувати на них як на джерело оперативної інформації не доводилося.

Пабліки в телеграмі, які невідомо хто веде, залишалися єдиним джерелом оперативної інформації. З них можна було, принаймні, дізнатися, приблизно де був обстріл і чим стріляли. Але й там інформація була дуже скупа.

Звісно, ті, хто так чи інакше відповідає за інформування під час воєнного стану, скажуть, що, по-перше, не можна розголошувати місця прильотів, а по-друге, “що ви хочете почути?”, навіщо вам знати, де прилетіло, радійте, що прилетіло не до вас.

До цього, власне, і звелося все інформування в місті.

Радіо, телебачення не виконали своєї функції щодо повного й оперативного інформування громадян. Цю роль спробували перебрати на себе пабліки в телеграм, керовані ноунеймами. І такого інформування було недостатньо.